Книга дуже примітивна, як по сюжету, так і по стилю викладення думок

Якщо ви прочитали опис до цієї книги, то саму книгу можна не читати, бо це і є весь сюжет. Читала і надіялась, що в кінці щось зʼявиться, що торкнеться душі, але чуда не сталось, книга абсолютно пуста по сприйняттю. Шкода витрачений час, книги цієї авторки купувати більше не буду.

Ось вже третя книга цієї авторки в мене за плечима, а я й досі не змогла знайти в глибині душі відповіді на питання, чому мене так приваблюють книжки Сари Джіо. Гадаю, одним з найперших плюсів стала можливість прочитати усю книжку за вечір. А якщо дивитися на це ширше... Скажу відверто: я НЕ люблю романи про таке вже пристрасне кохання, де головні герої повсякчас наточуються на непорозуміння й ревнощі. Навіть коли подарували "Ожинову зиму", я спокусилася не так анотацією, як дуже примітною обкладинкою книги, а після того, як почала читати - ще й версткою та шрифтом. Мабуть, надто сподобалися описи Сіеттла, одного з найпівнічніших міст США.. Та й будьмо відверті, не думаю, що було б добре, якби це місто запам'ятали тільки завдяки тому, що в ньому розгортаються події "П'ятдесяти відтінків сірого". Крім того, мені запав у душу особистий стиль авторки, коли йдеться про поділ на розділи. Розділ із сьогодення, розділ - із минулого століття. Сара завжди дотримується цього принципу, і мені ніколи не набридає його спостерігати. Так, звісно, динаміки в цій книжці (мабуть, найкоротшій з усіх романів Джіо) зовсім небагато. Деякий час мені здавалося, що ми мали б очікувати принаймні детектив, оскільки Кейлі береться до розслідування, що сталося з людиною, в якій для неї розміщувався весь світ. Щодо цього, власне, мене вперше трохи розчарувала кінцівка, оскільки винний, на мою думку, мав би понести серйозніше покарання. А от що дійсно сподобалося, так це те, що при вирішенні доль персонажів ніхто не кинувся нікому мститися, як і ганьбити чи влаштовувати нікому не потрібне протистояння. "Розійшлися тихо" - о так, нині це потрібно вміти. А ще, мабуть, я вбачаю в цій книзі нагадування про те, чому варто цінувати й боротися за те, що маєш. Ніхто ж не знає, що може статися з тобою просто завтра, тому постать Кейда Макаллістера певним чином можна вважати проявом мудрості авторки, навіть якщо вона зобразила головних героїв із себе та свого давнього знайомого з коледжу. Та й мушу визнати, що в Сіеттлі, попри ті самі проблеми з забудовниками, що в тому ж Києві, до безхатьків ставляться все ж помітно краще, ніж тут. У Києві навіть не знаєш, чи є хоч один притулок на кшталт того, що описувала Джіо...